Поки живе надія: на Алеї Надії в Тернополі вшанували зниклих безвісти Захисників і Захисниць

На Алеї Надії у Тернополі сьогодні звучали особливі слова. Слова тих, для кого очікування стало частиною життя. Матерів і батьків, дружин, дітей, рідних українських Захисників і Захисниць, які зникли безвісти.

Сьогодні на Театральному майдані відбулася поетична акція єднання «Голоси, що чекають» — захід підтримки, пам’яті та солідарності з родинами, які щодня живуть надією на звістку від найдорожчих.

До акції долучилися родини зниклих безвісти Захисників і Захисниць, представники влади, духовенство, військовослужбовці та небайдужа громадськість.

О 9:00 учасники заходу разом з усією країною схилили голови у Загальнонаціональній хвилині мовчання. Спільна молитва об’єднала всіх присутніх у проханні про захист українських воїнів, якнайшвидше повернення полонених і зниклих безвісти та підтримку їхніх родин.

Символічною стала мить, коли учасники акції розміщували біля портретів Захисників синьо-жовті сердечка зі словами: «Поки б’ється моє серце — я чекаю тебе. Повертайся».

Під час заходу також було піднято блакитно-чорний прапор «Між небом і землею» — символ надії, молитви та незламної віри у повернення українських Захисників і Захисниць, які зникли безвісти.

Кожен вірш, прочитаний рідними зниклих безвісти, мав свого адресата — сина, чоловіка, батька, брата, друга… Того, кого люблять. Кого шукають. Кого чекають удома.

Бо за кожною світлиною на Алеї Надії — не просто ім’я. За нею — цілий світ, у якому хтось щодня прислухається до телефонного дзвінка, переглядає повідомлення, молиться і продовжує вірити.

Поки звучить ім’я — про людину пам’ятають. Поки її чекають — живе надія.

Нехай кожен, кого сьогодні шукають і чекають, повернеться додому.